Твір

учня 3 класу

Кривушівського НВК

Христенка Миколи

Шана і велика подяка

Одного разу моя прабабуся розповіла мені історію про мого прадіда, який сміливо та відважно захищав нашу Батькіщину у роки Другої світової війни. Його звали Харченко Микола,  він був призваний до армії в свої 19 років. Спочатку прадідусь Микола був кулеметником. Він пройшов багато боїв зі своїми побратимами, захищаючи Батьківщину від німецьких загарбників. Такі ж молоді хлопці, як і він, були сильні духом та неймовірно сміливі .

     З розповіді  прабабусі я зрозумів,  що згадував про війну він неохоче зі сльозами на очах. Так, війна -  це жах: на його очах гинули друзі та близькі, але ніхто з них навіть не думав змінити свою долю.

    Мій прадідусь отримав поранення в бою під Берліном, був доправлений у шпиталь. Одужання було швидким, він рвався у бій, хотів скоріше бути поруч зі своїми побратимами. У нього це вийшло, напевно, завдяки незламності духу.  Повернувся він на фронт у ряди автоботу, під керуванням генерала Конькова.  Зустрів таку бажану перемогу в Берліні.

       По закінченню війни прадідусь Микола, як і мріяв,  прожив свій вік у тиші поруч з природою. І завжди говорив про те, що він пішов на війну для захисту своєї Батьківщини, для спокійного життя , для світлого майбутнього, для мирного неба, для щастя своїх  дітей та внуків.

     Дякую тобі, мій дорогий прадідусь Микола, за твій героїзм, за твою сміливість. Завдяки тобі та іншим сміливцям є я, твій правнук Микола.

Твір

учня 5 класу

Кривушівського НВК

Литвина Ярослава

Мій прадід у Другій світовій війні

Для  кожної родини тема війни є дуже гіркою та болючою. Мою сім'ю теж не обійшло це лихо.

     Так сталося, що два моїх прадідуся воювали. Бабуся та дідусь часто згадують ті лихі часи. Найбільше дідусь розповідає мені про свого батька Дона Прокопа Карповича, який народився у 1909 році. Коли почалася війна – пішов на фронт, був призваний до війська. У 1941 році ніхто не сподівався, що німці нападуть на нашу Батьківщину, тому на агресію фашистів, народ відповів стійко, всі боролися до останнього. Багато було поранених та вбитих.

    Про подвиги прадідусь розповідати не любив, говорив, що це був обов’язок кожної людини. Ми знаємо, що у 1943 році Прокопа Карповича було тяжко поранено, він був відправлений у шпиталь, де довго лікувався, там і зустрів велику перемогу.

    Це поранення підірвало здоров’я мого прадідуся.  У 1978 році він помер від старих ран та уламків куль, які залишилися у його тілі.

    Вічна пам'ять усім загиблим у тій страшній війні!

Твір

учениці 5 класу

Кривушівського НВК

Сєргєєвої  Дар’ї

Досі пам’ятаємо…

     Пройшло вже 75 років з того часу, як закінчилася найкривавіша війна. А ми й досі пам’ятаємо подвиги наших родичів, наших дідів та прадідів.

    У ту страшну війну воював і мій прадід. Його звали Філіпов Мойсей Філіпович. У сімнадцять років, зовсім юним, він пішов на фронт. На війні він був зв’язківець: доповідав, де перебувають та ховаються німці. Але недовго йому довелося захищати рідну землю. Молодого Мойсея вороги взяли в полон, відправили до концтабору. Звідти його та інших побратимів возили на заводи, де вони  працювали. Але доля була не така сувора до хлопця: він познайомився з дівчиною – вільною наймичкою, яка згодом врятувала його від смерті.

   Коли наші війська дійшли до Берліну, прадіда визволили та посадили на поїзд – час їхати додому. Щасливий парубок повернувся на Батьківщину, де згодом одружився. Подружжя мало семеро дівчаток.

   Ми часто згадуємо з родиною нашого відважного прадіда Мойсея. Шануємо пам'ять про нього.

Твір

учня 5 класу

Кривушівського НВК

Варфоломєєва Костянтина

Буду пам’ятати…

    Зовсім скоро 9 травня. Ми будемо відзначати День Перемоги.

    Для нашої сім’ї – це особливе свято. Адже мій рідний  дідусь Варфоломєєв Валентин Іванович воював. Пройшов усю війну з 1941-1945 роки. Валентин Іванович був відзначений нагородами, які ми зберігаємо на згадку про нашого героя. Серед них – Орден Вітчизняної війни другого ступеню. Важко навіть уявити, через що довелося пройти дідусеві, скільки довелося витерпіти страждань та мук на війні! Що він відчував, коли бачив, як гинуть його побратими? Біль, страх та бажання помсти.

Повернувся він живим, а значить повернувся героєм.

   І хоч мій дідусь помер ще до мого народження, та я завжди буду пишатися ним, його подвигами. Буду пам’ятати нашого героя.

Твір

 учениці 7 класу

Кривушівського НВК

Луценко Таїсії

«Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її»

Флавій Вегецій Ренат

Війна ….Одне слово, а скільки емоцій?! Війна - це найгірше, що може трапитися в житті кожної людини. Вона нікого не запитує, перш ніж розпочатися. Саме так і трапилося у тому злощасному 1939 році. Скільки мирних жителів померло?! Нікому не відомо, але знаємо, що багато, настільки багато, що і не злічити. Це було вкрай жорстоко…

Ця подія не стала винятком і для моєї родини. Мій прадід Луценко Степан разом зі своїми братами проживали у селі Юрки Козельщинського району. Степан був звичайним підлітком 17 років, у якого було безліч планів на майбутнє. Але війна внесла свої корективи у його життя. За його словами, війна  прийшла до нас не відразу, а у  1941 році. На поле бою потрапив разом зі своїми братами. Старший Василь служив у розвідці, молодший Іван був рядовим піхотинцем, а сам прадід Степан був командиром танкового полку.

У 1943 році танк мого прадіда було підбито і він отримав важкі тілесні ушкодження. Після отримання травм був направлений у шпиталь міста Прокоп’євськ, де перебував на лікуванні. Коли його стан  покращився, знову повернувся на поле бою. Після перемоги над фашистами, брати вижили і були  нагороджені орденами і медалями «За відвагу», «За участь  у бойових діях». Після війни Василь вирішив жити у Росії, а Іван з прадідом залишилися в Україні. Воєнна травма не залишала прадідуся у спокої і стала причиною смерті на 43 році життя.

 Я пишаюся мужністю та героїзмом свого прадіда Луценка Степана, а також щиро вдячна всім героям за те, що вони гідно вистояли у ці важкі роки. Ви навіки в наших серцях.

Твір

учениці 4 класу

Кривушівського НВК

Лях Софії

Ніколи знову

  Про події 1941 року я знаю не лише з книг, а й із спогадів  моєї бабусі Патинко (Кудаш) Надії Антонівни, яка розповіла мені про мого прапрадіда Кудаша Михайла Івановича.  Народився він у 1922 році у с. Кривуші.  

Коли хлопцеві виповнилось 17 років розпочалася війна. У 1941 році юнак не вагаючись йде до військової частини  Кременчука,  де приписує собі один рік до повноліття. Його беруть на строкову службу і направляють до м. Полтава  у військове училище на курси офіцерів, де він здобув звання капітана. У складі війська «Піхотинець» вів боротьбу проти німецьких загарбників. 

 Свою мужність виявив і менший брат Михайла - Антон Іванович. У свої 14 років він працював на заводі м. Кременчука  (зараз завод «Дормаш»), на якому виготовляли боєприпаси для фронту. Важкий труд, довгі недоспані ночі - все пережив юнак.

   За відвагу і мужність у бою прапрадідуся  Кудаша Михайла Івановича, який дійшов до стін Берліна, було нагороджено орденом Червоної Зірки.

   Наслідуючи героїчні вчинки своїх дідів, прадідів, мій тато Лях Роман Олександрович, командир взводу, четвертий рік захищає нашу рідну Україну на Донеччині. Він теж має медалі за сумлінну службу.

   Я дуже пишаюсь своїми рідними. Але хочу, щоб більше ніколи не було потреби  захищати свою землю.

   Моє найбільше бажання - МИР на всій планеті!

Твір

учня 4 класу 

Кривушівського НВК

Ушака Станіслава

Вічна пам'ять героям

    Мого прадідуся звали Войткевич Григорій Іванович. Під час Другої світової війни він був призваний до лав Червоної Армії. Григорій Іванович був командиром саперного  відділення. Григорій Іванович брав участь у  визволенні багатьох міст і сіл від німецько-фашистських  загарбників. У ході боїв не одноразово був поранений. Але, незважаючи на біль, ішов далі захищати свою родину, свою Батьківщину.  

    За мужність і героїзм Гвардії Червоноармієць Войткевич Григорій Іванович був нагороджений медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Германією», «За перемогу над Японією», а також орденом Слави. Після закінчення війни йому подарували машину на 3 колесах.

   У мирний час, не дивлячись на втрачене здоров’я через поранення, тяжко працював над відродженням колгоспу.

    У нашій родині бережно зберігаються усі  документи дідуся, яким більше 70 років.

   Але найбільше ми цінуємо спогади про рідну людину, завдяки якій живемо на цьому білому світі.

    Пам'ять вічна, бо поки ми пам’ятаємо своїх героїв, вони живуть у наших серцях.