Вітаємо з Останнім дзвоником! Це період, коли закінчується один етап і починається інший. Тому бажаємо поновлення, нових ідей, натхнення, гарного відпочинку і перезавантаження перед наступним роком!

Останній дзвінок в режимі онлайн Кривушівський НВК

 ВІТАЄМО  9 КЛАС!!!

Як дуже швидко виросли ви, діти,

Дорослі стали й самостійні всі.

То ж хочеться сміятися й радіти —

Сьогодні ви у весняній красі.

Бо юність ваша — це пора цвітіння,

Як і весна, що цвітом виграє.

У вас тепер високі є стремління,

Сміливість, мрія і натхнення є.

То ж перед вами стеляться дороги,

Лиш крок один і будете іти

Упевнено й завжди до перемоги,

До мрії і до власної мети.

Ідіть сміливо! Хай усе вдається,

Хай сонце усміхається в путі.

А серденько ніколи не здається

Й душа хай не збідніє у житті,

А лиш любов’ю виповниться щиро,

В ній стане більше сонця і тепла.

Бажаємо вам здоров’я, щастя, миру

І доля щоб прихильною була.

Свято Останнього дзвоника

  

   29 травня, в Україні відзначається свято Останнього дзвоника, що знаменує офіційне закінчення навчального року. На жаль, у 2020 році Останній дзвоник збігся з карантином, і всі ми змушені провести свято вдома. Але це не привід залишатися без привітань.

    Прийміть зворушливі  вітання з Останнім дзвоником всі ті, хто причетний до цього радісного і трохи сумного свята. Малюки і старші діти відправляються на канікули, а на випускників чекає новий і незвіданий шлях у доросле життя за порогом рідного НВК

                                                

Спасибі, початкова школа,

Ти наша перша висота.

Попереду в нас – виднокола,

А в нашім серці – доброта

До всіх людей, що поруч з нами

Усі чотири роки йшли

Під голубими небесами…

Спасибі всім, що ви були!

День вишиванки

Я живу на Україні

Суверенній та єдиній.

Славиться вона красою

Вишиванкою не простою.

Вишиванка українська

Квітчаста,лагідна, м’яка –

Немов би мамина рука.

Педагогічний та учнівський колективи Кривушівського НВК вітають всю Україну з чудовим святом самобутньої, неповторної, барвистої української культури — з Днем вишиванки!

       

День вишиванки!

Встає над світом щире сонце вранці

І землю гріє променем ясним.

А я іду по світу в вишиванці.

Я — українець! І горджуся цим…

Задля збереження українських цінностей та їх популяризації серед молоді та населення України кожного року в третій четвер травня відзначається міжнародне свято Всесвітній день вишиванки.

 Учні четвертого класу Кривушівського НВК долучилися до свята та вітають всю Україну з цим яскравим кольоровим днем.

9 травня

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни…

8-9 травня- дні присвячені пам’яті тих 80 мільйонам людей, чиє життя було обірвано насиллям світового масштабу, людям усіх рас і націй, чоловікам і жінкам, воїнам і мирному населенню, малим дітям і старим – усім загиблим і  тим, хто вижив та пройшов через усі кола пекла Другої світової війни.

Незважаючи на те, що вся Україна знаходиться на карантині, наші учні та працівники  долучилися до заходів покладання квітів не тільки у с. Кривуші, а й у смт Власівка .

Ми завжди будемо пам’ятати про героїчну звитягу, нездоланну стійкість, мужність і відвагу людей, які зупинили ворога у жорстокій війні.

                 

Дослідження «Моя родина під час Другої світової війни»

робота учениці 4 класу

Кривушівського НВК

Артозей Варвари

 

         Хочу поділитись цікавою історією мого двоюрідного прадіда Єфима, старшого брата моєї прабабусі Сари.

         У 1932р. його сім’я, через хворобу батька, переїхала з м. Овруч Житомирської обл. до м. Одеси. Але 31 січня 1933р. померла мати Фаня Єфимівна, а 26 квітня 1933р. помер і батько Давид Маркович і троє дітей 26 квітня 1933р. потрапили до дитячого будинку. 

Молодший брат в грудні того ж року помер і залишились лише 12-річний Єфим та 9-річна Сара.

Через рік Єфим втік з дитячого будинку та не відомо як дістався м. Хабаровська. Як він подолав цей шлях та як вижив там, залишається загадкою. Але з листування Єфима зі своєю сестрою відомо, що з часом він вступив до Хабаровського педагогічного інституту.

Після закінчення інституту в травні 1943р. вступив до лав Червоної армії,  де згодом вивчився на молодшого лейтенанта.

З листів та документів, які зберіглись до сьогодні, стало відомо, що його військова частина (16 механізована бригада, як з’ясувалось потім), пройшла маршем з Румунії через Угорщину та Словакію в Чехію. Останній лист датований 14.04.1945р., в якому він писав, що завтра планується важкий бій, але вони дадуть ворогу відсіч. І більше нічого про нього не було відомо.

Сестра писала в різні інстанції, щоб хоч щось дізнатись, але відповідь була одна : пав смертю хоробрих на території Чехословаччини.  

Потім, коли його племінник, мій двоюрідний дід  Михайло, служив в Чехії, за проханням своєї матері, обходив кладовища, з надією знайти його місце поховання. Але все було марно.

Згодом мій тато знайшов сайт «Пам’ять народу», на якому були викладені списки загиблих. Тато їх відстежував з 2005р. по 2008р., але інформації не було. А в 2017р. він знову повернувся до цього питання, і був приємно вражений, тому що були розсекречені військові матеріали та оновлені списки загиблих, серед яких він знайшов ім’я свого двоюрідного діда Барингольца Єфима Давидовича ( 1921 – 06.05.1945рр.) Зв’язавшись з пошуковим сайтом, з’ясували, що Єфим Давидович похований в меморіальному комплексі «Славін» в м. Братислава. Та те, що він був тяжко поранений в тому бою, про який писав в останньому листі, та через день-два помер у шпиталі. Пощастило, що офіцерів ховали в окремих могилах, що і дало змогу віднайти його поховання.

 

На жаль, сестра не дожила до цього щасливого  дня, але решта сім’ї дуже рада, що тепер знають, що Барингольц Єфим Давидович не безвісти зниклий, а Офіцер! Командир кулеметного взводу, що був важко поранений в бою за визволення Чехословакії, а пізніше помер від ран у шпиталі. Там же похований і його ім’я увіковічено в «Славине».

робота учня 4 класу

Кривушівського НВК

Боброва Данііла

                                   Дослідження « Славні сини своєї епохи »
Спливає час, у якому не губиться людська пам’ять про тих, хто перетворився в «білих журавлів», хто такою дорогою ціною розплатився за цю війну – ціною життя. Вона росте у калинових гаях, нагадує про себе рясними зорепадами, пам’ятниками, меморіальними дошками, музеями, усною й пісенною творчістю, нашою історією.

Щороку 9 травня, покладаючи квіти до могили невідомого солдата, замислююся: що для мене цей день, яким чином я причетний до нього? Адже 75 років тому закінчилася війна, це ж ціле покоління!!!

Ці думки стали стимулом для моєї малої дослідницької роботи про моїх дідів - прадідів. Виявилося, що всі мої предки були значущими людьми у своєму відрізку історії. Прапрадід Криса Антон Кіндратович (на фото другий зліва у верхньому ряду) народився в 29 січня 1909 році в с.Недогарки, Градизького району. В перші дні війни, добровольцем пішов на фронт. Недовго довелося воювати…. Він потрапив в оточення в Уманський котел, потім полон, потім чудовий порятунок з табору, потім знов фронт, "искупление кровью" в піхоті, і за годину перед проривом, де шанси на порятунок першого ешелону піхоти майже нульовий, отримав поранення, після якого вже не зміг воювати. Повернувся з тяжкими травмами додому. Після війни працював у колгоспі   «Іскра Леніна»   вівчарем, грав у сільському  духовому оркестрі та рани постійно нагадували про себе. Тому  помер ще молодим у 1974 році.

У січні 1940  році народився мій прадід Криса Анатолій Антонович.  Дитині війни дісталися тяжкі роки дитинства. Марія Іванівна з двома синами після того, як німці спалили село, ховалася разом з іншими селянами  у плавнях. Їли, що хто міг. Найсмачнішою їжею були – козельці. Коли радянські війська звільнили село, воїни  діставали свій сухий

пайок, банки  консервів, хліб, цукор і давали голодним дітям, це пам’ятав уже і мій  прадід. Після війни були:  школа, колгосп, армія. Служити довелося в Германії, місті Брандербурзі. І здавалося нічого особливого в житті не відбувалося, звичайна українська сім’я, в якій росло двоє дітей, моя бабуся Світлана і її брат Олег, 40 річний стаж роботи на Власівському Головному заводі залізобетонних виробів, вихід на  пенсію….

Та  найбільше пощастило мені з моїм дідусем Остапенком Василем Миколайовичем, бо з ним можна поспілкуватися  особисто і дізнатися багато цікавого. Він народився 9 листопада 1966 року в селі  Недогарки. Навчався в Недогарківській середній школі,  до армії працював в колгоспі трактористом. Призвали його на строкову службу до лав Радянської Армії вісімнадцятирічним юнаком у березні 1984 року. Це ті часи, коли воїни-інтернаціоналісти 1979-1989 роках в складі 40-ї армії обмеженого контингенту радянських  військ воювали в Демократичній Республіці Афганістан (ДРА). Василь Миколайович – один з тих «афганців», хто повернувся живими, ті хто бачив усе на власні очі.

  

«Нас у той час, - каже дідусь Василь, - ніхто не запитував, куди ми хочемо йти  служити. Був наказ і все - не обговорювалось. Спершу потрапив в місто Грозний, де пройшов 500-кілометровий марш, що готував новобранців до серйозних випробувань в Афганістані. Влітку наша рота перетнула кордон і зупинилися – в Кабулі».

Набутий у Кременчуцькій автошколі фах водія визначив його долю у військовій справі.  Два роки  він  прослужив у Центральному розвідувальному управлінні  -  водієм,  не розлучався зі своєю бойовою машиною піхоти, супроводжуючи колону бійців, які вирушали на завдання.  «Колону постійно треба було захищати, - пригадує дід, - адже місцевість, де ми стояли, була поблизу Паншерської ущелини. Для душманів, які ховалися високо в горах, ми були зручною мішенню. Кожне втрачене життя закарбовувалось новою раною у наших серцях. Особливо тоді, коли до кінця служби залишилися лічені дні, коли позаду були важкі випробування».

За словами колишнього воїна, солдатам довелось не лише звикати до нового клімату, а й до тутешньої води, споживання якої часто призводило до різноманітних захворювань. Так під час  не однієї  бойової операцій  він був свідком поранень побратимів,  які не всі вижили. Та, дякувати Богу, кулі його  оминали…….  Полегшення принесло лише повернення додому,  де його чекали близькі йому люди.

Зараз  згадує про це зі слізьми на очах і неохоче розповідає про ту несправедливу війну, коли  сотнями відправляли в так званому «чорному тюльпані» додому, вже холодними і бездиханними.

  Та війна… вона була іншою! Афган – то не така війна – чужа, не наша, далека і тому ще страшніша. За що, скажіть мені, за що  вмирали наші  юнаки? Ні, не за Україну, не за рідну неньку і не за дітей. Вони гинули тому, що хтось так захотів, комусь хотілось ще більше влади. Зовсім молодих юнаків розстрілювали, брали в полон.

Ми, юне покоління, тільки з переказів, книг, фільмів  знаємо скільки людей пролили свою кров, скільки дітей осиротіло і скільки матерів оплакували власних синів! Стільки людей одночасно зазнали болю й втрат… Але винагорода за все це була справді гідна – це свобода. Бо воля здобута для Батьківщини її загиблими синами. Ті війни були жахливими, проте назавжди залягли у наших серцях, бо це війни за власну державу, за нашу гідну матір.

         На жаль, війна продовжується і в наш час. І ми вже є її свідками. У нас є можливість обирати - у більшості з поколінь такої можливості не було….

Твір

учня 8 класу

Кривушівського НВК

Рябчинського Івана

Нестерпний біль втрати…

         Війна залишає гіркі спогади та нестерпний біль у серці, тих, хто пережив ті лихі часи. Запекла боротьба на фронті, страх, біль та нестерпне  бажання обійняти рідних – все це переживали солдати, захисники Батьківщини.

Але не всім судилося відчути, як швидше б’ється серце від зустрічі з дорогими людьми. Так сталося з моїм прадідусем Гавриловим Василем Федоровичем. В армію його забрали у 1941 році, через два місяці прийшов лист, що прадідусь пропав безвісти. Він брав участь у Смоленській битві.

Лише після війни, коли з’явився Інтернет, ми знайшли в архівах його останній лист… Він писав рідним, розповідав про події війни та страхіття, які доводилося бачити майже кожного дня.

Прадідуся Василя було вбито та поховано у братській могилі під Смоленськом. Ми пам’ятаємо тебе, наш захиснику!

Твір

учня 5 класу

Кривушівського НВК

Смірнова Василя

Пам'ять у моєму серці.

     Захищати Батьківщину – це святий обов’язок кожного жителя країни. Прикладом цього можуть стати наші дідусі та прадідусі, котрі стали на захист нашої держави під час Другої світової війні.

    Я хочу розповісти про свого прадідуся Олексія Пилиповича Слизова. Коли розпочалася війна, дідусеві було всього двадцять три роки. Він одразу пішов на фронт та воював у Четвертій танковій бригаді, яка була сформована на Уралі. Олексій Пилипович брав участь у визволенні України від фашистів.

    В одному із боїв дідусь отримав велику контузію - дідусь втратив слух і так прожив усе життя.. Одужавши, він знову повернувся на фронт і дійшов до Берліну.

  

За захист Вітчизни був нагороджений двома орденами Слави, орденом Червоної Зірки та отримав одинадцять медалей.

    Олексію Пилиповичу! Спасибі тобі, рідний, за те, що я, твій правнук, вільно розмовляю рідною мовою, купаюсь у Дніпрі під мирним небом та яскравим сонцем.

    Дякую тобі, мій рідненький, за те, що захистив нащадків та виборов щасливе майбутнє! Я пам’ятаю тебе, Олексію Пилиповичу!

Твір

учня 3 класу

Кривушівського НВК

Христенка Миколи

Шана і велика подяка

Одного разу моя прабабуся розповіла мені історію про мого прадіда, який сміливо та відважно захищав нашу Батькіщину у роки Другої світової війни. Його звали Харченко Микола,  він був призваний до армії в свої 19 років. Спочатку прадідусь Микола був кулеметником. Він пройшов багато боїв зі своїми побратимами, захищаючи Батьківщину від німецьких загарбників. Такі ж молоді хлопці, як і він, були сильні духом та неймовірно сміливі .

     З розповіді  прабабусі я зрозумів,  що згадував про війну він неохоче зі сльозами на очах. Так, війна -  це жах: на його очах гинули друзі та близькі, але ніхто з них навіть не думав змінити свою долю.

    Мій прадідусь отримав поранення в бою під Берліном, був доправлений у шпиталь. Одужання було швидким, він рвався у бій, хотів скоріше бути поруч зі своїми побратимами. У нього це вийшло, напевно, завдяки незламності духу.  Повернувся він на фронт у ряди автоботу, під керуванням генерала Конькова.  Зустрів таку бажану перемогу в Берліні.

       По закінченню війни прадідусь Микола, як і мріяв,  прожив свій вік у тиші поруч з природою. І завжди говорив про те, що він пішов на війну для захисту своєї Батьківщини, для спокійного життя , для світлого майбутнього, для мирного неба, для щастя своїх  дітей та внуків.

     Дякую тобі, мій дорогий прадідусь Микола, за твій героїзм, за твою сміливість. Завдяки тобі та іншим сміливцям є я, твій правнук Микола.