робота учня 4 класу

Кривушівського НВК

Боброва Данііла

                                   Дослідження « Славні сини своєї епохи »
Спливає час, у якому не губиться людська пам’ять про тих, хто перетворився в «білих журавлів», хто такою дорогою ціною розплатився за цю війну – ціною життя. Вона росте у калинових гаях, нагадує про себе рясними зорепадами, пам’ятниками, меморіальними дошками, музеями, усною й пісенною творчістю, нашою історією.

Щороку 9 травня, покладаючи квіти до могили невідомого солдата, замислююся: що для мене цей день, яким чином я причетний до нього? Адже 75 років тому закінчилася війна, це ж ціле покоління!!!

Ці думки стали стимулом для моєї малої дослідницької роботи про моїх дідів - прадідів. Виявилося, що всі мої предки були значущими людьми у своєму відрізку історії. Прапрадід Криса Антон Кіндратович (на фото другий зліва у верхньому ряду) народився в 29 січня 1909 році в с.Недогарки, Градизького району. В перші дні війни, добровольцем пішов на фронт. Недовго довелося воювати…. Він потрапив в оточення в Уманський котел, потім полон, потім чудовий порятунок з табору, потім знов фронт, "искупление кровью" в піхоті, і за годину перед проривом, де шанси на порятунок першого ешелону піхоти майже нульовий, отримав поранення, після якого вже не зміг воювати. Повернувся з тяжкими травмами додому. Після війни працював у колгоспі   «Іскра Леніна»   вівчарем, грав у сільському  духовому оркестрі та рани постійно нагадували про себе. Тому  помер ще молодим у 1974 році.

У січні 1940  році народився мій прадід Криса Анатолій Антонович.  Дитині війни дісталися тяжкі роки дитинства. Марія Іванівна з двома синами після того, як німці спалили село, ховалася разом з іншими селянами  у плавнях. Їли, що хто міг. Найсмачнішою їжею були – козельці. Коли радянські війська звільнили село, воїни  діставали свій сухий

пайок, банки  консервів, хліб, цукор і давали голодним дітям, це пам’ятав уже і мій  прадід. Після війни були:  школа, колгосп, армія. Служити довелося в Германії, місті Брандербурзі. І здавалося нічого особливого в житті не відбувалося, звичайна українська сім’я, в якій росло двоє дітей, моя бабуся Світлана і її брат Олег, 40 річний стаж роботи на Власівському Головному заводі залізобетонних виробів, вихід на  пенсію….

Та  найбільше пощастило мені з моїм дідусем Остапенком Василем Миколайовичем, бо з ним можна поспілкуватися  особисто і дізнатися багато цікавого. Він народився 9 листопада 1966 року в селі  Недогарки. Навчався в Недогарківській середній школі,  до армії працював в колгоспі трактористом. Призвали його на строкову службу до лав Радянської Армії вісімнадцятирічним юнаком у березні 1984 року. Це ті часи, коли воїни-інтернаціоналісти 1979-1989 роках в складі 40-ї армії обмеженого контингенту радянських  військ воювали в Демократичній Республіці Афганістан (ДРА). Василь Миколайович – один з тих «афганців», хто повернувся живими, ті хто бачив усе на власні очі.

  

«Нас у той час, - каже дідусь Василь, - ніхто не запитував, куди ми хочемо йти  служити. Був наказ і все - не обговорювалось. Спершу потрапив в місто Грозний, де пройшов 500-кілометровий марш, що готував новобранців до серйозних випробувань в Афганістані. Влітку наша рота перетнула кордон і зупинилися – в Кабулі».

Набутий у Кременчуцькій автошколі фах водія визначив його долю у військовій справі.  Два роки  він  прослужив у Центральному розвідувальному управлінні  -  водієм,  не розлучався зі своєю бойовою машиною піхоти, супроводжуючи колону бійців, які вирушали на завдання.  «Колону постійно треба було захищати, - пригадує дід, - адже місцевість, де ми стояли, була поблизу Паншерської ущелини. Для душманів, які ховалися високо в горах, ми були зручною мішенню. Кожне втрачене життя закарбовувалось новою раною у наших серцях. Особливо тоді, коли до кінця служби залишилися лічені дні, коли позаду були важкі випробування».

За словами колишнього воїна, солдатам довелось не лише звикати до нового клімату, а й до тутешньої води, споживання якої часто призводило до різноманітних захворювань. Так під час  не однієї  бойової операцій  він був свідком поранень побратимів,  які не всі вижили. Та, дякувати Богу, кулі його  оминали…….  Полегшення принесло лише повернення додому,  де його чекали близькі йому люди.

Зараз  згадує про це зі слізьми на очах і неохоче розповідає про ту несправедливу війну, коли  сотнями відправляли в так званому «чорному тюльпані» додому, вже холодними і бездиханними.

  Та війна… вона була іншою! Афган – то не така війна – чужа, не наша, далека і тому ще страшніша. За що, скажіть мені, за що  вмирали наші  юнаки? Ні, не за Україну, не за рідну неньку і не за дітей. Вони гинули тому, що хтось так захотів, комусь хотілось ще більше влади. Зовсім молодих юнаків розстрілювали, брали в полон.

Ми, юне покоління, тільки з переказів, книг, фільмів  знаємо скільки людей пролили свою кров, скільки дітей осиротіло і скільки матерів оплакували власних синів! Стільки людей одночасно зазнали болю й втрат… Але винагорода за все це була справді гідна – це свобода. Бо воля здобута для Батьківщини її загиблими синами. Ті війни були жахливими, проте назавжди залягли у наших серцях, бо це війни за власну державу, за нашу гідну матір.

         На жаль, війна продовжується і в наш час. І ми вже є її свідками. У нас є можливість обирати - у більшості з поколінь такої можливості не було….